:: Cальса Клуб / Пресса о нас

Газета "Хрещатик", №51 (2846), 7 квітня 2006 року

Життя у ритмі сальси Навіть традиційна дискотека — це вже флірт з танцем, який може перерости у серйозні стосунки, вважають кияни, які захоплюються латиноамериканською культурою Ліна МІРОШНИКОВА   “Хрещатик” захоплення Кажуть, танець — це мистецтво спілкуватися без слів. Тож розповідати про таке захоплення, намагаючись описати його, перекласти значення рухів вербальною мовою — справа невдячна. До того ж, як мовиться, на колір і смак товариш не всяк: люди мають найрізноманітніші хобі. Однак так звані соціальні, клубні танці — це вже не просто вид дозвілля, а швидше стиль життя. Чому, скажімо, сорокарічний чоловік, професія якого аж ніяк не пов’язана зі “служінням Терпсихорі” раптом відкриває для себе це мистецтво, а згодом приводить на заняття і свою дружину, від чого навіть їхні шлюбні стосунки поліпшуються? Власне, мова йде не про сюжет відомого фільму “Потанцюємо?”. Така ситуація досить типова серед киян, котрі захоплюються танцями. Чому жінка бальзаківського віку несподівано для себе зацікавлюється латиноамериканськими ритмами і не просто стає своєю у компанії юних, а й переживає другу молодість, розквітає? Чому, коли він і вона разом вивчають нові па, змінюється не лише їхня пластика, а й ставлення одне до одного? За даними ЮНЕСКО, у розвинених країнах кожен десятий знається на якомусь із соціальних танців. У Києві останнім часом значно розширюється коло прихильників жагучих латиноамериканських сальси, бачати, меренги. В цьому немає нічого дивного, вважає хореограф Пауель Рейнальдо, кубинець за походженням, котрий уже чимало років мешкає в Україні. На його переконання, українці — нація музикальна та темпераментна. Колумбійська кумбія і домініканська меренга донедавна вважалися в Україні екзотикою Спеціальну підготовку Пауель Рейнальдо здобув у муніципальній хореографічній школі в своєму рідному містечку — Банес. А в Київ уперше потрапив ще 1986 року, коли приїхав на навчання. У ті часи він захоплювався популярним тоді брейком і приділяв багато часу його опануванню. Проте дедалі частіше стикався з цікавістю європейців до латиноамериканської культури, з їхнім бажанням жити в такт з темпераментними мелодіями, не заради конкурсних досягнень чи балетної вправності, а лише для себе, для власного настрою та бадьорості. На Кубі, за словами Пауеля Рейнальдо, соромно не вміти танцювати. Це і вид спілкування, і початок флірту між чоловіком та жінкою, і спадщина народних містичних ритуалів, де кожен рух має глибоке символічне значення. Однак у дев’яностих роках, коли кубинець познайомився в Києві з охочими опановувати танці його народу, для більшості слова “сальса”, “меренга”, “кумбія” були незнайомими. Декотрі навіть цікавилися, чи, часом, це не якийсь екзотичний вид спорту або традиційна страва Острову Свободи. До слова, “сальса” у перекладі означає соус, адже танець увібрав елементи різних культурних традицій. Юлія Ганночко, економіст за фахом, дев’ять років тому була серед тих оригіналів, що захопилися латиноамериканською музикою. Перші вечірки (сальсотеки) разом з подругами відвідували в гуртожитках. Дівчат причарувала позитивна енергетика, екзотичність та оптимістичний настрій пристрасних мелодій. Чимало цікавого розповідала й подруга, що приїхала навчатися до Києва з Перу. Разом дівчата навіть підготували колумбійську кумбію, яку виконали на вечірці у посольстві Куби. Там і познайомилися з президентом земляцтва цієї країни в Києві Пауелем Рейнальдо. У 1997 році він створив групу “Сабореньо” (у перекладі “родзинка”), де молодь представляла народні танці країн Латинської Америки: колумбійську кумбію, бразильську самбу, домініканську меренгу, кубинську сальсу. Коло цікавих дедалі розширювалося. І вже згодом охочих танцювати стало так багато, що виникла потреба у клубі, де б люди могли спілкуватися, разом святкувати дні народження — і звісно ж відшліфовувати мистецтво танцю на регулярних сальсотеках. Нині тут виконують ще й сон, болеро, румбу, бачату... І вже вихідці з Куби інколи дивуються: невже це українці так гарно танцюють латиноамериканські танці? Зайві кілограми — не перешкода для жагучих і граціозних па Серед завсідників клубу шанувальників сальси можна зустріти канадійців, англійців, іспанців, американців, які нині мешкають у Києві. Дехто з них поки що зовсім не розуміє української, проте мова рухів — універсальна, вона об’єднує різні народи. Киян гостинно приймають аналогічні клуби, що діють в інших країнах. Приміром, як розповіла Юлія Ганночко, українці підтримують зв’язки з танцюристами-любителями з Росії, Білорусі, Естонії. У Польщі такі осередки є навіть у невеличких містечках. У іноземних країнах влаштовують так багато сальсотек, що вони не просто презентують латиноамериканську культуру — кожен клуб спеціалізується лише на одному виді танцю. Київ як місто симпатиків кубинських ритмів нині знають навіть всесвітньо відомі професіонали-хореографи. Невдовзі на запрошення Пауеля Рейнальдо та Юлії Ганночко до нашого міста на конгрес із сальси приїдуть такі зірки, як Луїз Вазкес, Меліса Фернандез, Янек Ревілья, Хорхе Камагуєй. Адже навіть новачкам цікаво побачити, наскільки довершеною може бути майстерність руху. Соціальними танцями захоплюються люди різних поколінь. Хоча найбільше, звісно, молоді, є й групи для десятирічних сальсерос, є серед учнів і пенсіонери, розповідає Юлія Ганночко. Зайві кілограми чи відсутність слуху, як і вік,— не перепона для соціальних танців. Адже на 90 відсотків досконалість рухів є результатом роботи над собою і лише на десять залежить від природних здібностей. А Пауель Рейнальдо додає, що на танцмайданчику красивою є не та дівчина, котра має ідеальні риси чи фігуру, а та, що добре підготувалася та має натхнення: вправна, граційна, яка легко обертається, має виразну міміку та пластику. Саме їй віддають усі компліменти, на неї спрямовують погляди... Тож у кожного є шанс. А якщо комплекси подолані, людина навчилася презентувати себе, успішнішими стають і інші сфери її життя. Серед любителів сальси є люди найрізноманітніших професій — керівники фірм, економісти, юристи, медики, журналісти... Інженер-аеродинамик Єгор Воропаєв займається латиноамериканськими танцями понад півтора року. — З того часу, як я вперше прийшов на сальсотеку, моє життя значно змінилося,— каже Єгор,— збільшилося коло друзів, на вихідні не оминаю цих вечірок, регулярно дістаю багато позитивних емоцій. Я щасливий, що тепер користуюся цим прадавнім видом спілкування, адже танцюють майже всі живі істоти. На танцмайданчику можна помилуватися пластикою, виразністю, граційністю партнерш, показати себе. А ще можна жестами висловити те, що не наважуєшся сказати, чого не передати словами... Поліграфіст Катерина Плющ займається латиноамериканськими танцями десять місяців. На її думку, сальса це не зовсім дозвілля. Дістають задоволення на такій вечірці лише ті, хто витратив чимало часу на навчання. — Щоб почуватися впевнено, треба бути досвідченим, зібраним, уважним до партнера та ритму музики,— каже дівчина.— Стандартна дискотека з популярними мелодіями більше підходить тим, хто нудиться і не знає, як згаяти час. Але навіть традиційна дискотека — це вже флірт з танцем, який може перерости у серйозні стосунки, тобто опанування сальси. Я з 10 років займалася танцювальною аеробікою. А з тих пір як почала вчити сальсу, змінилися коло і теми мого спілкування, стиль життя і навіть у характері виявилися раніше малопомітні риси. Останнім часом бачу танок в усьому і все, що роблю, хочу перетворити на чарівний танець. Рух — це зміни. Танцювати означає змінюватися. Чим більше пробую щось нове, тим глибше пізнаю себе. Що глибше пізнаю себе, то сильніше бажання виявити себе. А відтак шукаю інші засоби самовираження і більше пробую щось нове. Це мій танець по життю: по колу, якщо дивитися на площині, або ж по спіралі, якщо дивитися збоку... У клубі приблизно десять відсотків сімейних пар, які переконані, що таке спільне дозвілля оновлює почуття На думку Юлії Ганночко, парні танці навчають делікатному і турботливому ставленню до жінки. Дівчина довіряється партнерові, який бере на себе відповідальність за неї, веде у танці. — Хоча я ділова і незалежна жінка, мені подобається, що мною керує у танці чоловік,— каже пані Ганночко.— Є цілий прошарок успішних жінок, котрі займаються сальсою. Для них це як рольова гра, коли нарешті їм не потрібно все вирішувати та конкурувати. Партнер у танці — чоловік, здатний керувати, котрому можна довіритися, котрий бере на себе відповідальність за її безпеку та комфорт. Адже саме сильна стать задає напрямок руху в парних танцях, дає імпульси, “програмує”, які саме елементи виконуватиме жінка. Тож феміністичні погляди лишаються за дверима сальса-клубів. А втім, краса танцю залежить саме від танцюристки. — Кажуть, жінка — це картина, а чоловік — це рама для неї,— переконаний Пауель Рейнальдо.— Латиноамериканська культура дає змогу людям навчитися виражати свої емоції і не боятися їх. Завжди є контекст недомови, флірту, коли люди намагаються заінтригувати одне одного поглядами, жестами, рухами... Через танець можна виховувати повагу до жінки. Недарма у клубі приблизно десять відсотків сімейних пар, які стверджують, що їхні взаємини останнім часом покращилися. Є й ті, хто багато років прожили у шлюбі. Спільні інтереси зближують, коли, приміром, замість перегляду телевізора такі пари відпрацьовують граційні рухи. А ще жінки стверджують: чоловіки почали по-іншому сприймати їх, адже танець дає змогу побачити й внутрішню красу людини... Хай там як, а українці не менш запальні, ніж кубинці. І якщо захоплюються чимось, то викладаються на всі сто. Скажімо, кияни вже примудрилися затанцювати сальсу на верхів’ях гір: любителі знайшлися серед скелелазів. А інші екстремальні спортсмени — дігери — влаштували латиноамериканські танці у підземеллі...